28.11.2013

Жолудь

Закопаю в землю жолудь
Та поллю його водою,
Виросте із нього дуб
З пишною листвою.

Буде він рости віками,
Бачити в роки столітні,
Як живуть онуки й діти,
Роблячи учинки гідні.

Чи виконують закони,
Не відчули товариських зрад,
Як навчаються онуки,
Слухають батьків порад.

Дубе, дубе, охоронце мій,
Захищай ти їх роками,
А я буду тебе з неба
Поливать дощами.

Мелодии любви

1
 Тебя со школы я встречал,
До калитки провожал.
Всё терпел твои укоры,
Но любил и уважал.

Вот каникулы настали,
В кустах сирени тебя ждал.
Минуты медленно бежали,
Твой отец не засыпал.

Вдруг услышал шорох легкий,
Свои объятья раскрывал.
Стать упругую девичью
Обнимал и целовал.
 Припев:
 Я готов любить тебя
От заката до рассвета,
Потому что это лето
Просто создано для нас.
 2
 Полыхает вся планета,
 Ой, беременна Ранета.
И грозится мама Света
Посадить меня за это

Успокойся, мама Света:
Виноватая комета.
Мы боялись конца света
И решилися на это.

Пожени нас, мама Света,
А то воротится комета.
Разлетится вся планета,
Не увидишь, больше нас.
 Припев тот - же:
 3
 Пусть говорят, что малолетка,
Позади уж восьмилетка,
Она шикарная брюнетка
И невеста – высший класс.

Дочь родит тебе брюнета,
Отвечаю я за это.
Отвечаю я за это,
Пожени ты, тёща, нас.
Наступило снова лето,
Засияла вся планета,

Родила жена брюнета,
Всех обрадовала нас.
 Припев тот - же

Утро

 Со двора все слышней
Петушиная просыпь.
Блеклый свет фонарей–
Поредевшая россыпь.
Занавески, как сон,
Сдернул призрак рассвета,
Приподнял террикон
Серость зыбкую эту.
Легким платьем шурша,
Тень рассвета крадется:
Бродит чья-то душа,
В ночь кому-то неймется.
Звякнет дужка ведра
В мокром срубе колодца.
Поцелуем вода
Из глубин отзовется.
Зачихает мотор,
Заводясь полусонно,
Долетит разговор
Перестуком вагонным.
Я окно распахну,
В одеялах не нежась,
С наслажденьем вдохну
Утра бодрую свежесть.
И к заре потянусь –
К нежно алому цвету.
– Добрый день,– улыбнусь
Звукам, краскам и свету.
        


Чья в том вина?

Я до сих пор храню в душе твой взгляд,
Открытый, нежный, душу мне пронзивший.
В нем был и блеск, и зов, и страсти яд,
И трепет, мне о многом говоривший.
Твой взгляд мне душу очень взволновал,
Надежд и чувств родив во мне так много!
Он сердце мне надолго оковал
Давно забытой сладостной тревогой.
Теперь, когда одна прошла немало верст,
В мои глаза не вздумай заглядеться.
Тебя уже я выгнала из сердца,

И от меня к тебе давно разрушен мост.

26.11.2013

Львица

Всю ночь не мог глаза сомкнуть,
И сердце чаще стало биться,
Боялся лишний раз вдохнуть,
Чтоб не исчезла моя львица.

Её прекрасные глаза
Весь блеск природы поглотили.
Невольно капает слеза
За милость, что мне подарили.

Дыханье жаркое, язык,
Ласкающий меня весь вечер.
В мурчащей песенке я сник,
Обмяк под лапами на плечах.

Я обомлел, под львицею лежа.
Она играла мною, как хотела,
Но наслаждению пришла межа,
И хищник отошёл в свои приделы.

Сейчас лежит в тени ветвей
Стройна, прекрасна, горделива,
И ничего нет лишнего на ней,
Ничто не скроет её мышц игривых.

А линии те безупречны,
Хоть без изъяна, но не вечны.
И хочется бежать, кричать,
Чтоб красоту не потерять.

Не хочется мне глаз смыкать
И сердце чаще будет биться.
Готов я даже не дышать,
Чтоб не исчезла моя львица!
  20. 08. 11г.



Пятая колонна

Да, среди нас есть пятая колонна
Готовая к России, вновь примкнуть,
Иметь бы им Верховного барона,
Бензинчика дешевого плеснуть.

Другим бы хлеба за шестнадцать,
Без котировок бы рубля
И химикаты за два двадцать,
Чтоб овощи не жрала тля.

А третьим, площадь бы жилая
Так дорога бы не была,
Проезд в автобусах, трамваях
Не раздевал бы до гола.

Четвёртым-пенсия побольше,
Пятым-унять зубную боль,
Шестым-икры, да слой потолще,
Седьмым-дешевле алкоголь.

И сколько нас, и столько мнений,
О, Господи!Нам всем не внять,
Не хватит время поколений,
Чтоб только сносно нас понять.

Идя вперёд повёрнутым затылком,
Мы точно можем голову свернуть,
Смотри вперёд, знаний копилка
И мы осилим трудный путь.
 февраль 2000 года

Почему потускнела краса?

Почему потускнела краса
И задор твой ушел слишком скоро
Перестали в глазах небеса
С синью моря задиристо спорить.
Звонкий голос в былые года
Все звенел так приятно, задорно.
А теперь я его иногда
Слышу тихим, печальным, минорным.
Все ушло. Отцвела бирюза,
Сердце ищет лишь только покоя.
И все чаще ресницы слеза
Омрачающей влагою поит.
Сохрани дорогие мечты.
И найди в себе силы встряхнуться.
Я принес вот живые цветы,
Чтоб ты снова могла улыбнуться.

1975

Марина

Не жена ты, где же причина?
Не в разводе, не вдова
Это – девушка Марина
Ждёт любовь и год, и два.

Ждёт когда наступит счастье,
Принц вернётся с дальних мест.
Он пройдёт огонь, ненастье,
Мимо тысячи невест.

Он вернется долгожданный
И Эдем подарит ей
Самый милый и желанный
Радость жизни, свет очей.

Очень долго ждёт дивчина
И года считает ночь.
Чем же, милая Марина,
Я смогу тебе помочь?
 1. 12. 2006г.



25.11.2013

Він син по духу...( До презентації книги Івана Шкурая « Дороги за обрій летять»)

 «З народом загравать не треба.
Він  добре бачить  з-під брови
І що ви корчите із себе,
І хто єсте направді  ви…
Народ не візьмеш на макуху,
Він  зодаля розрізнить чин:
І хто є син його по духу,
І хто – по духу – сучий син!»
              Борис Олійник
 
Презентація  збірки І.В. Шкурая
(на фото: І.В.Шкурай,  Ю.В. Униченко, В.Л. Зінов`єв)

            Критика конче потрібна кожній пишучій людині, тим паче, письменнику. Тарас Шевченко, як знаємо,скаржився:  
   «Либонь, уже десяте літо,
                                                          Як людям дав я «Кобзаря»,
                                                          А їм неначе рот зашито…»
 Чи не хочеться кому почути про свій твір критичну думку та не на рівні «подобається» чи «не подобається»?.. Отож, розшуровуємо роти, шевелемо мізками та визначаємо: що ж  це  надряпав «син по духу», або « по духу – сучий син».
            Творчій кошик письменника Івана Шкурая поповнився новою його книжкою «Дороги за обрій летять» ( «Світлиця», Луганськ, 2013 р).
            Особливістю творчості письменника Шкурая, на мій погляд, – є жанрова різноманітніть творів, кольоровість його широкомасштабного діапазону: повісті, романи, політична трагедія, публіцистика, поетичні поеми історичного напрямку, вірші…. І все цікаве по  задуму, по сюжету…
            Цього разу він поряд з оповіданням раннього періоду  своєї творчості, вдається до мемуаристики, своїх щоденників періоду від 1958 року до 2013 року. До публікацій в газетах та журналах, відгуків  від читачів.
             Знайомі імена, знайомі події міста та  держави . Автор висловлює  ряд правильних чітких спостережень, міркувань та узагальнень, відносно історії України, виборювання  нею своєї незалежності. З його висновками не можливо не погодитись. Разом з ним обурюєшся :«В якій країні ми живемо:, де на бігбордах славлять 400-річчя династії Романових, але ні слова по 200- річчя з дня народження великої поета, нашої національної  гордості  Тараса Шевченка. ( стор.114) . Цілковито сприймається висновок, що »відроджувати нам треба багато чого… Зараз ті часи, коли культура і духовність у великому занепаді і, на жаль, ситі голодних не розуміють»(стор. 100)     Що робиться  в державі? Чи  змінюється на краще життя людей? Як боляче реагує на це автор. Не байдужий, що буде з нами, з міською газетою,  яку він редагує. Через неможливе, знаходить папір на черговий номер газети., коли допомоги від  влади аж ніякої...
            В оповіданні «Володимира» знаходимо психологічні нотки, почуттєві моменти. Зрозуміло: що це його проба пера, відчувається складність у виборі теми. Сюжет  технічно витриманий  у вимогах до оповідання – короткого епічного прозаїчного твору. Дійсно, має своє раціональне зерно: написане з чистими почуттями до молодої жінки-бібліотекарки, яку разом с щастям народження дитини  спіткало нещастя зі здоров’ям любого чоловіка. Автор виводу не робить, дає на це можливість зробити  самому читачеві. Зрозуміло, що для Володимири сім’я це святе. Герой оповідання боляче співчуває їй, але як вимовити це, він ще не  вміє. «Муза библиотечная… молоденькая, даже крохотная, она обладает безграничной  женственностью, и живет, как казалось, в каждой книге,  всех тисяч книг, аккуратно расставленных на стеллажах.» Через часи   крилаті дороги, що летять за обрій. приводять  згодом його, вже досвідченого письменника, до написання психологічного роману  «Хата на камені» ,«Сум собору» А  оповідь «Володимира» була  мабуть, саме благословенням на це.
«… Загалом, же кажучи, письменник – рослина багаторічна, їй інколи потрібні роки й роки. Сьогодні, на жаль, для літератора не дуже сприятлива погода... (Михайло Ноєнко- літературознавець, критик )  Газета »ЛітературнаУкраїна» від 21.Х.2013р)
            В оповіданні  помічаєш і риси автобіографічності: випадок з зустріччю з відомою людиною поетом Павличко, у розриві з часом. Хотя  з авторською приміткою, це, мабуть, вмістиво для публіцистичного твору, а не художнього оповідання.
            У публіцистиці та мемуаристиці є політичні міркування автора, це його кредо(держава, незалежність, мова …. Мені  це  зрозуміло . Та він сам пояснює це  цілком об’єктивними висновками: "Писатель не может стоять вне политики. Он –  гражданин, боец, патриот своего Отечества, Родины". (стр. 96). У своїх щоденниках  значне місце займає бібліографія прочитаних ним книжок, праць. Відомо ще, від Цицерона, "хто пише, той читає двічі". Принаймні письменник. Нам лишається лише усвідомити в який час ми живемо  та вибирати свої дороги, які летять за обрій.
            Іван Шкурай дає інтерв’ю кореспонденту газети «Луганська правда»   при головуванні обласною письменницькою спілкою. Аналізуючи творчі успіхи письменництва області, він щиро відзивається про  поетичні здібності ровеньківської поетеси Ганни Пустовіт. Та разом з тим   пояснює : "… А есть и просто графоманы, продукция которых не годится , простите, даже для… Ну даже для семейного чтива.. Издательства в погоне за прибылью, закрывают  глаза  на качество рукописей и напечатают за ваши деньги все, что вам  угодно, любую  белиберду". ( стр.92). Піклування про розвиток молодих літераторів та їх творчість. Вдячний авторові за те, що він помістив в цій книзі   мій відзив на його  твір «Сум собору» під назвою «Серед русинів не останній» (стор.103-106) та Миколи Шпильковського –  «Зрада не прощається». З нашими особистими поглядами на розвинуту ним в романі проблему. Це погляди читачів.  І він їх цінує. За це йому особиста подяка.
            Повертаюсь до епіграфа  свого коментарія. Іван Шкурай – беззаперечно, сам із народу.  Живе разом з ним. Його ділами і помислами. Надіями та болями. З народом не заграє, а пише так як воно є . Правдиво без перебільшень та прикрас. Без  комуністичного пафосу. І дороги його летять за обрій, не до світлого майбутнього, до якого  ми  вже йшли,  а з  вірою у правду та здійснення людських прагнень українців.                                                     

                                               
                                               

Не спиться


Не спиться. Кличе мене щось
Аж за околицю села.
Але шепоче тихо хтось:
«Зима дорогу замела».
Я слухаю когось і щось,
В слухаюся у гомін бурі,
А за вікном тріщить мороз
І стогнуть ясени похмурі.
Тим стогоном під стріхою сумним
Вони тривожать мою душу,
Постати сам не знаю перед ким
Я в стужу зараз просто мушу.
Тому і злажу із лежанки,
Взуваюся, натягую кожуха,
З закучугуреного ганку
Мене хапає завірюха.
Вона сама несе мене
Кудись, мені не зрозуміти.
І занести не промине
Туди, де місяць завше світить.
Іду, неначе під стожари,
Немов назад до свого двору.
А вітер виплив із-за хмари –
Під ним хрести голодомору.
Хрести, що на околиці села.
Хрести комуністичного розгулу.
Могила в тридцять третім там була
Одна на всіх. Ми не забули.
Стою я сам на сам з хрестами.
Знімаю мовчки капелюха.
Що натворили вони з нами?
Мороз дере мене за вуха.
І каже: «Не простіть катам
За смерть голодну і наругу,
І аз воздайте ворогам,
Щоб не пішло все знов по кругу!».
24.ХІ.2008.







21.11.2013

Пам’яті жертв голодомору 1932 – 1933 рр. присвячується.


video

Тремтить вогонь свічі на підвіконні,
Нелегкий день краплиною стікає.
Там матір Божа на своїх долонях
Покрову милосердя розстеляє.
Під образом шепочеться бабуся,
То хрещення мов рани її гоїть.
Чужі думки судити не берусь я,
А тільки пам’ять серце непокоїть.

…Стіл мовчазний, де спорожніла миска.
Останню крихту мама віддавала.
ЇЇ взяло до себе кладовисько,
Громадський пай, де пів села лежало.
Мале дівча залишилось з родини
Одвічних хліборобів трударів.
Із засіків забрали до зернини?
І хто таке злочіння повелів?
А люди,  люди… пухли з голодухи,
Триматись за життя не мали сил.
Валились з ніг та падали, як мухи.
За чий це гріх лягали до могил?


Хліб відібрали справжні лиходії.
Та те зерно у буртах проросло…
Не вже тепер ніхто не зрозуміє,
Звідкіль село злодійство занесло.
За що тобі та кара, Україно?
Кому та чим завинено було?
Кому була потрібна та зернина?
Чому від голоду село все полягло?


В пітьму свічина світить з підвіконня,
В жалобі вечір тихо догоряє,
Там Матір Божа на своїх долонях
 Покрову милосердя розстеляє.

19.11.2013

Его стихи, как символ бытия.

Стихи, как символ бытия
В ладонях зорь – мерцанье ночи,
В ладонях зорь – сиянье дня.
В моих ладонях, между прочим,
Стихи, как символ бытия.
                        А. Киркач
День уже к закату клонит,
Вот и сумерки во рву.
С переполненной ладони
Вишни падают в траву…
            Этой авторской строкой  библиотекарь Светлана Черноморец открыла вечер памяти ровеньковского поэта Анатолия Киркача. На презентацию нового сборника стихов, изданного  его семьей,  пришли старшеклассники школы-гимназии им. Н. Трублаини, педагоги, члены литературно-поэтического клуба «Вдохновение», жена поэта
Тамара Степановна и его дочь Наталья. На экране экспонировались семейные фотографии, киноролики из жизни поэта, шахта №-81 «Киевская», шахтный двор, ламповая, нарядная,  работа лавы и уголь… уголь,  которому Анатолий Иванович  посвятил свыше тридцати лет.
            И.В. Шкурай, Ю.В. Уныченко, В.Л. Зиновьев, Н. В. Черняк, отмечая особенности творчества  Киркача, его  тонкий лиризм, рассказали о нем как о человеке, непревзойденном мастере поэтического слова, вдохновенно читали его стихи. Уединившись в тихие, порою грустные аллеи «сада души»  Анатолия Ивановича, увлекая присутствующих в мир его поэзии.
 У озера покой и тишина.
С плакучих ив срывает осень листья.
Под их ковром тропинка чуть видна
И как здесь не порадоваться удаче поэта, подметившего «стыдливость рябины у голой вербы», «лесную тропу, что спешит удалиться»? Или вот, о гениальности:
Гениальность рябины
В очень светлой тоске.
Капли ярких рубинов
У ствола на песке…
И слова у природы
Гениально просты,
Как озимые всходы
Зелены и чисты.
А мои затерялись,
 Как следы на песке.
Очень светлая зависть
В очень светлой тоске
            О, не затерялись Ващи следы, Анатолий Иванович. Они золотыми россыпями листопадят со страниц Ваших поэтических книжек   Мутит сознание «Белое чудо черемухи», поражает щемящей откровенной простотой «Тихая красота» В них удачная образность слова, точно подмеченные тонкие  земные нюансы. Именно они доставляют превеликое удовольствие и наслаждение. Вот и  новый стихотворный сборник, не менее радует и восхищает.
 Трогает душу шахтерская лирика Киркача:
 Иду по степи из шахты
Навстречу заре багряной.
А воздух так дивно пахнет,
Как сотовый мед духмяный.
 Мне пить бы его – не напиться.
Глазами не оторваться.
Такое вокруг творится –
Вовек не налюбоваться!
            А бессмертные  его « «одуванчики,  в придорожной степной пыли
Словно бросили хлопцы лампочки и ушли»?!
          
   Иван Шкурай отметил  музыкальность, напевность  стихов Киркача, на что было обращено внимание еще в  литобъединении  «Родники» в бытность газеты «Вперед», когда  стихи  поэта были положены на музыку.
            Из ада кромешной пыли и тьмы вынес он душой тягу к прелестям земным, медом пахнущему воздуху, к росным травам в багряных рассветах. Свою любовь к красе земной он смог передать профессионально. Не имея  диплома литератора, но обладая тонкой восприимчивой душой поэта, певца. Потому и лирика у него особая, чувственная. «Пил бы ее – не напился, слушал бы ее – не наслушался». Поражает образность, задушевность и легко подкупаемая простота. Обладая талантом от Бога, он используя художественные образы, поэтические приемы, сумел отыскать «золотинки в словесном песке» и передать свои чувства от восприятия окружающего мира.
Поэт-песенник Александр Снурников спел под гитару посвященную поэту-шахтеру  Киркачу свою песню.
Анатолий Киркач – член Межрегионального союза писателей Украины.  Печатался в областных и республиканских изданиях. Его поэзию знают не только в школах  нашего города, но и области. Он общался  с известными поэтами и писателями Украины: Андреем Медведенко, Иваном Шкураем, Григорием Половинко, Иваном Доничем,   поэтом из Славянска Василием Мироненко,  Николаем  Малахутой, Спектором  и другими, которые высоко отзываются о его творчестве на русском и украинском языках.
            Тамара Степановна подарила  городской и школьным библиотекам новый сборник стихов мужа с напутственным словом – любить жизнь, как ее любил  Анатолий. В унисон авторским чувствам прозвучало посвящение  Юрия Уныченко Анаталию Киркачу
стихотворение «Без тебя».                                        
  Отцвела без тебя белым чудом черемуха,
Обожгло лето зноем, ничто не щадя.
Листопады  в лесу отгорели без пороха…
Анатолий, прости, в этот год без тебя.
Отрыдали дожди, ветры сдули цветение.
Снег накроет поля и седые кусты…
Ты продолжишь себя уж в ином измерении.
Новой книгой стихов, воплотившей мечты…
 Чи бува не про таких майстрів пише відома українська поетеса Лїна Костенко?
 Умирають майстри, залишаючи спогад, як  рану
В барельєфах печалі уже їм спинилася мить.
А підмайстри іще не зробились майстрами.
А робота не жде, її треба робить.
…Дуже дивний пейзаж: косяками  ідуть таланти
Сьоме небо своє прогинає собі суєта.
При майстрах якось легше. Вони як Атланти.
Держать небо на плечах. Тому і є висота.
Любі друзі, шануймо світлу пам’ять поета Анатолія Киркача.