Пам’яті жертв голодомору 1932 – 1933 рр. присвячується.

Тремтить вогонь свічі на підвіконні,

Нелегкий день краплиною стікає.

Там матір Божа на своїх долонях

Покрову милосердя розстеляє.

Під образом шепочеться бабуся,

То хрещення мов рани її гоїть.

Чужі думки судити не берусь я,

А тільки пам’ять серце непокоїть.

…Стіл мовчазний, де спорожніла миска.

Останню крихту мама віддавала.

ЇЇ взяло до себе кладовисько,

Громадський пай, де пів села лежало.

Мале дівча залишилось з родини

Одвічних хліборобів трударів.

Із засіків забрали до зернини?

І хто таке злочіння повелів?

А люди,  люди… пухли з голодухи,

Триматись за життя не мали сил.

Валились з ніг та падали, як мухи.

За чий це гріх лягали до могил?

Хліб відібрали справжні лиходії.

Та те зерно у буртах проросло…

Не вже тепер ніхто не зрозуміє,

Звідкіль село злодійство занесло.

За що тобі та кара, Україно?

Кому та чим завинено було?

Кому була потрібна та зернина?

Чому від голоду село все полягло?

В пітьму свічина світить з підвіконня,

В жалобі вечір тихо догоряє,

Там Матір Божа на своїх долонях
 Покрову милосердя розстеляє.