Він син по духу...( До презентації книги Івана Шкурая « Дороги за обрій летять»)

 «З народом загравать не треба.

Він  добре бачить  з-під брови

І що ви корчите із себе,

І хто єсте направді  ви…

Народ не візьмеш на макуху,

Він  зодаля розрізнить чин:

І хто є син його по духу,

І хто – по духу – сучий син!»

              Борис Олійник

 

Презентація  збірки І.В. Шкурая
(на фото: І.В.Шкурай,  Ю.В. Униченко, В.Л. Зінов`єв)

            Критика конче потрібна кожній пишучій людині, тим паче, письменнику. Тарас Шевченко, як знаємо,скаржився:  

   «Либонь, уже десяте літо,

                                                          Як людям дав я «Кобзаря»,

                                                          А їм неначе рот зашито…»

 Чи не хочеться кому почути про свій твір критичну думку та не на рівні «подобається» чи «не подобається»?.. Отож, розшуровуємо роти, шевелемо мізками та визначаємо: що ж  це  надряпав «син по духу», або « по духу – сучий син».

            Творчій кошик письменника Івана Шкурая поповнився новою його книжкою «Дороги за обрій летять» ( «Світлиця», Луганськ, 2013 р).

            Особливістю творчості письменника Шкурая, на мій погляд, – є жанрова різноманітніть творів, кольоровість його широкомасштабного діапазону: повісті, романи, політична трагедія, публіцистика, поетичні поеми історичного напрямку, вірші…. І все цікаве по  задуму, по сюжету…

            Цього разу він поряд з оповіданням раннього періоду  своєї творчості, вдається до мемуаристики, своїх щоденників періоду від 1958 року до 2013 року. До публікацій в газетах та журналах, відгуків  від читачів.

             Знайомі імена, знайомі події міста та  держави . Автор висловлює  ряд правильних чітких спостережень, міркувань та узагальнень, відносно історії України, виборювання  нею своєї незалежності. З його висновками не можливо не погодитись. Разом з ним обурюєшся :«В якій країні ми живемо:, де на бігбордах славлять 400-річчя династії Романових, але ні слова по 200- річчя з дня народження великої поета, нашої національної  гордості  Тараса Шевченка. ( стор.114) . Цілковито сприймається висновок, що »відроджувати нам треба багато чого… Зараз ті часи, коли культура і духовність у великому занепаді і, на жаль, ситі голодних не розуміють»(стор. 100)     Що робиться  в державі? Чи  змінюється на краще життя людей? Як боляче реагує на це автор. Не байдужий, що буде з нами, з міською газетою,  яку він редагує. Через неможливе, знаходить папір на черговий номер газети., коли допомоги від  влади аж ніякої...

            В оповіданні «Володимира» знаходимо психологічні нотки, почуттєві моменти. Зрозуміло: що це його проба пера, відчувається складність у виборі теми. Сюжет  технічно витриманий  у вимогах до оповідання – короткого епічного прозаїчного твору. Дійсно, має своє раціональне зерно: написане з чистими почуттями до молодої жінки-бібліотекарки, яку разом с щастям народження дитини  спіткало нещастя зі здоров’ям любого чоловіка. Автор виводу не робить, дає на це можливість зробити  самому читачеві. Зрозуміло, що для Володимири сім’я це святе. Герой оповідання боляче співчуває їй, але як вимовити це, він ще не  вміє. «Муза библиотечная… молоденькая, даже крохотная, она обладает безграничной  женственностью, и живет, как казалось, в каждой книге,  всех тисяч книг, аккуратно расставленных на стеллажах.» Через часи   крилаті дороги, що летять за обрій. приводять  згодом його, вже досвідченого письменника, до написання психологічного роману  «Хата на камені» ,«Сум собору» А  оповідь «Володимира» була  мабуть, саме благословенням на це.

«… Загалом, же кажучи, письменник – рослина багаторічна, їй інколи потрібні роки й роки. Сьогодні, на жаль, для літератора не дуже сприятлива погода... (Михайло Ноєнко- літературознавець, критик )  Газета »ЛітературнаУкраїна» від 21.Х.2013р)

            В оповіданні  помічаєш і риси автобіографічності: випадок з зустріччю з відомою людиною поетом Павличко, у розриві з часом. Хотя  з авторською приміткою, це, мабуть, вмістиво для публіцистичного твору, а не художнього оповідання.

            У публіцистиці та мемуаристиці є політичні міркування автора, це його кредо(держава, незалежність, мова …. Мені  це  зрозуміло . Та він сам пояснює це  цілком об’єктивними висновками: "Писатель не может стоять вне политики. Он –  гражданин, боец, патриот своего Отечества, Родины". (стр. 96). У своїх щоденниках  значне місце займає бібліографія прочитаних ним книжок, праць. Відомо ще, від Цицерона, "хто пише, той читає двічі". Принаймні письменник. Нам лишається лише усвідомити в який час ми живемо  та вибирати свої дороги, які летять за обрій.

            Іван Шкурай дає інтерв’ю кореспонденту газети «Луганська правда»   при головуванні обласною письменницькою спілкою. Аналізуючи творчі успіхи письменництва області, він щиро відзивається про  поетичні здібності ровеньківської поетеси Ганни Пустовіт. Та разом з тим   пояснює : "… А есть и просто графоманы, продукция которых не годится , простите, даже для… Ну даже для семейного чтива.. Издательства в погоне за прибылью, закрывают  глаза  на качество рукописей и напечатают за ваши деньги все, что вам  угодно, любую  белиберду". ( стр.92). Піклування про розвиток молодих літераторів та їх творчість. Вдячний авторові за те, що він помістив в цій книзі   мій відзив на його  твір «Сум собору» під назвою «Серед русинів не останній» (стор.103-106) та Миколи Шпильковського –  «Зрада не прощається». З нашими особистими поглядами на розвинуту ним в романі проблему. Це погляди читачів.  І він їх цінує. За це йому особиста подяка.

            Повертаюсь до епіграфа  свого коментарія. Іван Шкурай – беззаперечно, сам із народу.  Живе разом з ним. Його ділами і помислами. Надіями та болями. З народом не заграє, а пише так як воно є . Правдиво без перебільшень та прикрас. Без  комуністичного пафосу. І дороги його летять за обрій, не до світлого майбутнього, до якого  ми  вже йшли,  а з  вірою у правду та здійснення людських прагнень українців.