24.06.2014

А яблука падали...

                                                         «…не змогли побудувати свою хату на камені,
але кожен поклав свій камінь у фундамент
нашої будови. То ж гріх  нам не вимурувати не
 просто свою хату, а Храм Честі і  справедливості».
                                                           Ю. Униченко за романом І. Шкурая «Хата на камені»
(« Сум собору». «Світлиця», Луганськ, 2005 )
            Сумна звістка про передчасний відхід у засвіти відомого письменника, поета, публіциста, члена Національної спілки письменників України Івана Шкурая (Деснаша) цього червневого дня зібрала нас у садку його садиби під розлогою яблунею з  соком шахтарської землі плодами.
            Ольга Орлова – заступник міського голові, Володимир Глущенко  - голова спілки ветеранів міста, Ірина Сафоннікова – головний редактор газети «Ровеньківські вісті», бувші співробітники міської газети «Вперед», члени  літературного клубу «Натхнення». В очікуванні  відправки траурного кортежу на Чернігівщину, де в межиріччі  Крупки та Лутави на землі його предків та персонажів роману «Заворожене Придесення» знайде вічний спокій гідний син свого придеснянського краю.
            Говоримо про Івана, а з голови не  йдуть слова пісні у виконанні знаних українських співаків Білоножків:
«А яблука падали,
Падали яблука,
Яблука подали
В наші сліди…»
та слова Івана Васильовича про  серпневі яблука його саду, які перезрілими падали в траву, не давали йому засинати та будили філософські роздуми, які потім лягали на сторінки його книжок.
            Це тут, під яблунею він рецензував  та корегував рукопис збірки моїх віршів та поеми «Зустрічі»,  поетичної збірки «Душі нестерпний щем» О, як він радів вичитавши дуже вдалий поетичний вираз. Це була для мене вища похвала. Звідси він благословив мене на видання не однієї збірки моїх віршів. Я йому вдячний за все добре, що він для мене зробив. По суті – він ввів мене в світ справжньої поезії та літературознавства. Давав напрямок та пораду, що і як читати, аналізуючи прочитане та виписуючи в окремий зошит яркі образні вислови. Думки його сяяли перлинами роси  від поліських ранкових луків та знаходили місце через його серце на сторінках «Завороженого принесення».
            Він активний будівничий  вільної, незалежної, соборної  української держави, висвітлював всі тернисті шляхи її розбудови. Мріяв про  її процвітання та добробут  трударів. Безперечно, є і його камінець у цьому  фундаменту нашої спільної будівлі.
           Він родом із колгоспу. За комсомольською путівкою приїхав на будівництво шахт Донбасу. Працював на шахтах. Закінчив факультет журналістики Московського державного університету ім. М.В. Ломоносова та партшколу при ЦК КПУ в Києві. На журналістській ниві займав різні посади у різних засобах масової інформації. Чверть віку був головним редактором Ровеньківської  газети «Вперед» На грані тисячоліть очолив Луганську обласну письменницьку організацію НСПУ.
          Палкий патріот своєї Батьківщини, він, як  міг, словом виборював правду на землі. «Став на безкомпромісну смертельну прю (стезю) зі зрадниками та мучителями Вітчизни. Схиляю свою сиву голову перед могутнім моральним подвигом письменника…  Це його Голгофа, він чесно і мужньо несе свій важелезний хрест на неї. І допоки такі люди, як Іван Шкурай, допоки й жити Україні»,–  відверто пише  член  Національної спілки письменників України Леонід Стрельник. Тому, мабуть, і  немилість влади до нього.  Його «прижимають», диктують тематику статей, постійно знімають з роботи. А скільки в його адресу листів явних та анонімних від неприхильників щодо «рухівця», «націоналіста». Та все це треба було перенести, витримати. До жалю серце у людини  одне та коли воно боляче реагує на всі події сьогодення…
А яблука падають
Хто ж їх збиратиме?
Падають яблука
жовтим дощем.
             Яблука Івана Шкурая – це його сім’я, діти, онуки, написані ним прозові, поетичні, драматичні, публіцистичні твори, які не вібрати у одну валізу.
Прозаїк, поет, драматург, публіцист він є автором повістей «Аргамедон», «Рада нечестивих», романа «Хата на камені» публіцистичний роман «Суброза» та «Суброза-2»,, роман у віршах «Батурин», поема «Марія», поетичні збірки « Цикута Сократа»,, «Відлуння Шарм ель… «, політичну трагедію «Теодор Ромжа», Суми собору», «Батуринська голгофа», «Пропаща сила», роман-трилогія «Заворожене Придесення».
            Він нам їх залишив на згадку, на домислення зі своїми автографами. Перечитаймо їх ще раз і знайдемо обов’язково щось цікаве та конче потрібне.
            «Своїми творами він сповна віддав борг рідній стороні»,–  вислів  Олексія Неживого – доцента кафедри філологічних наук Луганського державного університету імені Тараса Шевченка підтверджує любов його до Придесення.
             Напевне, з його волі, бажання проліг цей останній шлях у вічність повз степового кургану та ошкіреного автоматами блокпоста. Він залишив нас у сьогоденні неспокійному, непримиренному.
            А яблука подали…  І буде ще не один серпень, місяцем його народження, з падаючими на землю   яблуками та зірками. Нам, що залишаємось на землі,  їх збирати.
            Тож хай буде пухом Івану Шкураю земля поліська та доброю пам’ять  у ровеньківців, яким він присвятив не одну сторінку свого нелегкого життя та дарував не один порив свого серця.  
                                                                                                          Юрій Униченко
                                   17 червня 2014 р.

                                  



20.06.2014

ИНСТРУКЦИЯ ОКАЗАНИЯ ПЕРВОЙ МЕДИЦИНСКОЙ ПОМОЩИ

ЭТО НЕОБХОДИМО ЗНАТЬ КАЖДОМУ!

ДРУЗЬЯ, КАЖДЫЙ ДЕНЬ НА ДОНБАССЕ ГИБНУТ ЛЮДИ. 
НЕВАЖНО КАКИХ ВЗГЛЯДОВ ВЫ ПРИДЕРЖИВАЙТЕСЬ... ЛЕВЫЕ ИЛИ ПРАВЫЕ... УКРАИНЦЫ ИЛИ РУССКИЕ... МЫ ВСЕ ЛЮДИ!!! 
ПОЖАЛУЙСТА, НЕ ПОЖАЛЕЙТЕ СВОЕГО ВРЕМЕНИ!
 ПОСМОТРИТЕ ЭТО ВИДЕО И ПОКАЖИТЕ СВОИМ БЛИЗКИМ, ДРУЗЬЯМ, ЗНАКОМЫМ...
ВОЗМОЖНО, ЗАВТРА ВЫ СПАСЕТЕ ЧЬЮ-ТО ЖИЗНЬ ИЛИ КТО-ТО СПАСЕТ ВАШУ! ХРАНИ ВАС ГОСПОДЬ!!!



кликните в правом нижнем углу по  знаку [   ] для увеличения







05.06.2014

Выборы (басня)


Собрались куры на партийный слет -
Кого-то надо "двинуть" в депутаты.
И сразу начались дебаты.
Кто больше баллов наберет?
Часть кур хотят, чтоб депутатом
Хохлатка рябая была.
Она же два яйца снесла,
К тому ж вчера, а не когда-то!
Но большинство - за петуха.
Все петухи поют три раза,
А наш поет четыре раза -
Знать, там не легкие - меха!
Такой с трибуны если грянет,
То зал притихнет и замрет.
А, если кто откроет рот,
То тут же сразу и "увянет"
И не за дело - за меха -
Избрали все же петуха.
Нужна ли здесь мораль? Едва ли -
Понятно все и без морали.
              26.04.14.

Охота


Не знаю я в чём та причина,
Любил охоту партократ,
Под той же страстною личиной
Всё повторяет демократ.

Дневное время иль ночное,
В засадах бдениях не раз,
Охота дело не простое,
Погони действо, меткий глаз.

Быть докой в знании предмета,
Повадок, возраст, след, окрас,
Зимой заснеженной и летом,
Дичь застрелить, в том высший класс.

Гоняют в поле вездеходы
Срывая в лёт перепелов,
Топча озимых злаков всходы,
Разя пичужек из стволов.

И грациозные олени,
Лося, косулю, кабана,
Всё превращается в мишени,
Зверью каюк, всему хана.

Егерь устроит и подставу,
Где столько дичи в лесу взять,
Нардепам  втюрит на халяву
В зверей прикормленных стрелять.

Ведь не нужда, бичь - голод волчий,
Бомонд расставил в номера,
С собачьей стаей шумной гончей,
А развлечения пора.

То торжество над меньшим братом,
Заснять конвульсий, смерти след
И сдобрив всё отборным матом,
Тризны устроенной банкет.

Разгул смертей, трагичный случай,
Волчий всему виной билет,
Клану враждебному поручат,
Как Черноволу, Кушнарёву,
Устроить дикий рикошет.

03.06.2014

Сила родового корня


Мы родом от земли,
Горчат ее полыни,
Полоской издали
Лоскут небесной сини.
Мой дед хлеба растил,
Берег тепло лачужки.
И с детства мне привил
Вкус  к пахнущей горбушке.
Я духом от земли…
Юрий Уныченко «Зов земли»

              Бежит дорога степью вдоль стернистых полей, притихших осенних лесопосадок. Огибает распашки чернозема. Антрацитом поблескивают ее жирные отвалы. Отдыхает земля, набирается сил. Приласканная теплом поздней осени.
             У бугра селение с десятком  дворов. Клуниково -  степной хутор  юга Луганщины. Видимо, когда-то хуторяне свозили сюда со своих наделов снопы. Сушили, молотили и веяли отборное зерно. Золота высшей пробы. Жили здесь  хлеборобы и животноводы колхоза имени Кирова, ставшего затем КСП, а после перестройки -  фермерским хозяйством кого-то из местных состоятельных латифундистов. Скупил сертификаты у распаевавших колхозную землю, или взял в аренду паи и занимается делом.    Выращивать хлеба, подсолнечник, бахчевые и расплачивается с людьми частью урожая, маслом, зерном, арбузами.
Опустел нынче мехдвор, некогда запруженый тракторами, комбайнами.     
            – Техники было уйма,- говорит мой попутчик,- рыбы в ставку и того меньше.
             – Как проехать в Писану,- останавливаю на пустой улице встречную женщину. Смотрит с удивлением  доярка в  недавнем прошлом. – Нам в село Мирское, - уточняю.
            – Паняйте до току, на выгін, а там беріть лівіше, вздовж посадки грейдером. Только села-то давно вже не має,– любуюсь речью украинки.
            Понятно, селяне всегда тяготили к городу, к большим дорогам.  Только чтобы вот так сразу – села не стало...
            Основанное еще немецкими колонистами, на землях, купленных у местного помещика армянина Домбаева в конце 90-х годов Х1Х века оно назвалось Бердталь, Мирская, Мировка, Роза-Люксембург, Писана.. Аккуратные домики из красного кирпича под красной черепицей с полисадниками в цветах. Недаром в народе называли ее Писана. Толи сокращенно от выражения «писаная красавица», или «отписана немцам». Колонисты занимались земледелием, получали хорошие урожаи, ремеслом, шелкопрядством.  Построили свой черепичный завод. Дома были из красного кирпича, крытые красной черепицей. Здание школы на 150 человек. Здесь учительствовала в начальных классах моя мама. В нашу семью были вхожи брат и Сестра из одной немецкой семьи. Примерно  двадцати пятилетнего парня звали Йохман, его 17-18 летнюю сестру Лиза или Эльза. Фамилии  никто не помнит.
            До войны здесь был колхоз «Красная  волна» Роза-Люксембургского сельсовета, Короче, на местном наречии селение звалось просто Роза. После войны   оставалась здесь только одна  полевая и животноводческая бригада, а затем и ее убрали. Укрупнили колхоз имени Кирова за счет   щедрых земель Розы.
- А где же люди?- называю  по памяти несколько фамилий. – Кто где. Разъехались по селам да по шахтам. А немцев-колонистов перед войной в 1941-42гг выселили, еще до прихода немцев, как пособников врагов народа. Боже, сколько их пропало от голода и болезней  по пути в Кустанайскую степь Казахстана!  Так  и канули в безвесть немецкий парень Йохман, и его сестра 18 лет Эльза, которая на прощанье подарила моей тете Дуне одеяльце: «Бери на память, ведь у тебя девочка!» Увез ее на телеге советский солдат девочку, красавицу немочку, а Дуню с ребенком оставил на Кабарде у Дуниной  матери- моей бабушке Анны.  В оккупацию эта девочка умерла, похоронила ее бабушка, перекрестила, отпела по христианскому обычаю и на тачке отвезла на кладбище.  В 1955 году их амнистировали, разрешили выехать к себе в Германию, но без права заезда на их исконные земли. Поговорить бы с женщиной  подольше, но время не терпит.
       Вот и знакомый курган. Тренога на нем. Отсюда берут геодезисты  отсчет  площадей местности, отсюда берут начало дороги моей жизни. Я здесь родился.  Здесь отметилось мое детство.
            Так бы и проехали мимо накатанной грунтовкой. Но  полоснул память знакомый разбег посадки по косогору. Поманила к себе зеленеющая  скатерка  спорыша у пересохшего ручья. Поросло полынью да репейником место былых детских забав. Учащенно бьется сердце. Молча бреду к зарослям вишняка. Цепляется за рукав куртки колючий шиповник. Протягивает ярко-красные плоды. Молчит пустырь с  остатками битого красного кирпича. Гадаю – чье здесь было подворье? Витькино, Колькино? Село в два ряда дворов… Пыльная по щиколотки дорога. Колодец с журавлем. Перепахано все вместе с полем.
… В семи километрах южнее от Мирского за бугром на склоне  Наголянского кряжа, среди буераков и лесистых балок находится село Власово-Буртовка Куйбышевского района Ростовской области, сохранившееся дл сего времени. В 2-х км от него на запад находились хутор Антониновка и хутор Уныченков.  Они сметены временем с лица земли. Но о них помнят еще ровеньковские шофера, развозившие уголь по хуторам, да  неутомимые  рыбаки, навещавшие   зарыбленные ставки .
Ими хутор Уныченко назывался Ставками.Развалины поросшие  одичавшими садовыми дерерьями бывшего хутора. Он был основан в конце ХУШ века, переселенцами-украинцами с берегов полесской речушки Унеча Новгород Северского наместничества Черниговской губернии  И прилепился этот хуторок к берегу речки Тузловка, что спешит к Дону В колхоз  вступать отказались. И разъехались по близлежащим селам по речке Нагольной:  Благовка, Дарьевка…
Мои предки жили в Благовке и по уличному называли их Балковыми. Дед Федор Уныченко, разделил свой земельный участок между сынами. Безрукому Степану,потерявшему руку при уборке  урожая  на родовом поле, досталась лавочка в селе и пасека. Он был грамотным и писарствовал.
              В 30-х годах он перебрался в Ровеньки, купив участок земли  на окраине Кабарды

            В газете «Красная звезда» мне случайно встретилась статья о корнях рода Карпа Кацая из села Власово-Буртовка. В ней упоминалось о том, что безвестный немец-колонист спас оставленного жителям отступающими нашими войсками раненого бойца, отвел от неминуемого расстрела многодетную семью Кацая, приютившего этого раненого, назвав немцам его своим сыном.  Приглашенный во двор переводчик из  колонистов подтвердил родство раненого с  Кацаями. Кто этот спаситель? Может Йохман из Мирского? Который,возможно, сбежал от высылки и прятался по хуторам. Почему же позже вывозили  перед оккупацией только одну его сестру? Какова его судьба? Только добрым словом вспоминает о нем семья Кацая. Жаль  по случайности погиб Карпо.  Направляясь на выполнения задания подпольного обкома партии, по пути у Миус-фронта он был  врагами задержан и помещен в сарай до выяснения личности. Все бы обошлось благополучно, но находившийся вместе с ним один задержанный набросился во дворе на немецкого офицера, пытаясь бежать, Оба тут же были расстреляны.
              Дрожит серебристая нить паутины на былине сухостоя. Под тяжестью капель росы виснет седая прядь паутины. Всматриваюсь в каждый холмик, рытвину - будто пытаюсь отыскать в них навсегда утраченное. Здесь  в школе из красного кирпича прошли первые учительские годы моей мамы. По весне здесь будут сеять и растить хлеб. Не престало земле гулять без дела.
            … По утрам низко слались дымы. Хозяйки пекли хлеба, каждая – своей  выпечки. Расхваливали их трактористы, запивая молоком хрустящие корочки. Пахло от женщин парным молоком, хлебом, молодостью.
            Беру с собой щепотку земли. Памятной, родящей. Копаю поросль от корня шиповника. Посажу его на своей даче, привью к нему лучшие сорта алых пламенеющих роз. В память о моей Розе, Писаной, о Мирском – о далеком детстве.
            На сильном корне, говорят, привой всегда отличный.
 У хуторов и сел, как у людей, свои судьбы. Без жалости время стирает их с лица земли, разделяет границами, распахивается тракторами, затопляется водами. Но память людская неистребима. Потому и тянется душа к тем местам, откуда пошли родовые корни, давшие плодовитые побеги  в семи поколениях моего отеческого рода.