Краю, мій краю

                        Гудуть степами, стогнуть вітрогони,

                        Аж полотніє в стомлених очах.

                        Зорю тримають сині терикони

                        Та сивий обрій на своїх плечах.

                        Не рік, не два, а майже все століття

                        Вони дрімають в ранішній імлі.

                        І пам’ять, подолавши верховіття,

                        Немов крилом торкається землі.

                        Тут рідне все – протоптані стежини

                        Від хати рідної у велич та безкрай,

                        Теплом у душу спогади нахлинуть

                        Та понесуть у весняний розмай.

                        Грайливо сонце вигляне з-за хмари,

                        Яку вітри за обрій відмели,

                        Байрачним степом виженуть отари

                        На хвилях степової ковили.

                        Візьму в долоні промінь золотистий,  

                        Якому вже давно так не радів.

                        А він ятриться перлами в намисті,

                        Яке світанок в щирості надів.