Столітній дуб

На поляні   біля  річки

Дуб росте   столітній,

Треба дуба поважати

За вік   його   літній.

Він все знає,  бо все бачив:

Як степи орали,

Як солдатів  з  орденами

З  війни  зустрічали.

Мабуть,  бачив й  мого  діда,

Що в війні  загинув.

Підкажи-то,  де  ж могила?

Я б його   зпоминув.

Покладу  я квітів,

Що  в степу збираю,

То нехай мій  дід  почує,

Що я пам’ятаю.

Розкажу   йому,   що  в нього

Синок   народився

В день , коли  він перед Богом

В Раю  поклонився.

Як  його  дітки росли,

Скільки   внуків   народжали,

Як і жінку  його  вірну

Де й коли ми поховали.

Боже! Боже! Наш   Всевишній!

В кого думка  про  війну  і хто  вірить злу,

Ради миру на землі,

Направляй  у пекло, без твого суду.

Жолудь

Закопаю в землю жолудь

Та поллю його водою,

Виросте із нього дуб

З пишною листвою.

Буде він рости віками,

Бачити в роки столітні,

Як живуть онуки й діти,

Роблячи учинки гідні.

Чи виконують закони,

Не відчули товариських зрад,

Як навчаються онуки,

Слухають батьків порад.

Дубе, дубе, охоронце мій,

Захищай ти їх роками,

А я буду тебе з неба

Поливать дощами.

Життєва дорога

Життя – це   перехрестя   двох   доріг,

І кожний   вийде  на  перетин,

Куди не підеш,  ніколи б ти не зміг

Піти  туди,  де тільки  квіти, а не  терен.

Яка різниця,  підеш  ти направо  чи  наліво?

Й ніколи не наступиш ти на цвях,

І добре все  й  налагоджене   діло,

Виходить,  вибрав   гарний шлях.

Ну, а коли  втикаєшся   в  мурований паркан

Невзгод життєвих,  вчинків  зрадних,

То ніби попадаєш у капкан

Дій  незрозумілих,  владних.

То треба йти  завжди вперед,

Щоб з лівої  чи  правої  сторони,

Залишилось  все зло та вред

Та  й  перескочиш  ти   життєві  перепони.

Рідний конику

Ранок в селі прокинувся,

Веду коня напувати,

Завів  в річку, сам умився,

Треба його  покупати.

Щоб  іскрилась  його грива,

Як райдуга  влітку,

І дівчина  чорнобрива

Заплела в  ній  квітку.

А  ввечері, як стемніє,

Запряжу тебе я в збрую,

Що  золотом сяє

Та й поїду до дівчини,  

що дуже любую.

То ж вези мене скоріше,

Її хочу бачить,

Одна в мене лише

Вона серце ранить.

Як приїду  до дівчини,

Яку я кохаю,

                                                                  Заплетем в гриву квітини,                                                           Мов  дістали з раю.

І розчешим  твою гривку

Від  вітру кошлату,

Та  висловимо  подяку,

Як рідному брату.

За те, що ночами

Не лягаєш  спати,

А везеш мене шляхами

Коханій до хати.

Людська країна

Я хочу жити в тій  країні,

В  якій  існує доброта і згода,

Де люди відчувають, що  всі  рівні,

З державою у них угода.

Про те, що  влада про них  дбає,

Турбується про пристарілих та дітей,

Від  зовнішнього ворога їх  захищає

З  лицем,  відкритим до людей.

Країна,  де закони  діють,

Написані  для всіх  одні,

Та й здійснюється те,  про що всі  мріють,

Й живуть  немов в одній  рідні.

Лунає  пісня  солов’їна

Аж  від Карпат і на Донбас,

Держава  - рідна  Україна

                                                           Нема  найкращої  для нас.

Батькова пісня. І. Калайда

Які  написані народом,

Я з малечку   співаю  пісні.

Про хатки із  вишневим садом,

Про зими   та про грози літні.

Вони  мені так душу гріють,

Немов  би  матері я голос чую,

Коли батьки мої  співають,

А я маленький їм  акомпаную.

Їх  пісня  гучно лине по селу,

Мотив підхоплюють  сусіди,

А я під вишнею сиджу

Й позабував про всі  обіди.

Тепер я виріс  та став дорослим,

Але пісні, що в пам'яті  моїй  заклались,

Дають  мені  натхнення бути гідним

Героїв, про яких   пісні   складались.

Життєвий політ

Ми проживаєм ніби в  невагомості,

Летим, немов стрибнули з літака,

Не почуваєм за собою впевненості,

Що приземлившись, не наб’єм  ми синяка.

Успіли двадцять разів порахувати

Ту цифру, що надію нам дає,

Й можливість будемо ми мати,

Допоміжне рвонуть кільце.

І спробуєм відкрити парашут,

Й повітря хвиля затормозить  страх,

Ніхто не зможе нас загнати в кут,

Хто бачить нашої держави крах.

Згрупувавшись,  ти почуєш зразу

Той притяг рідної землі,

І сумніву у цім  не май  ні разу,

Що буде добре  все, і правила людські.

Чумацький шлях

На небі   смугою   зірковою  у світлі  ночі

Чумацький шлях зоріє,

І предків  чув  він голоса  співочі,

І душу нашу гріє.

Він  бачив, як і на Голгофу

Добра і правди ради, Ісус  піднявся,

І Володимир,  віря  Богу,

В воді  дніпровій   омивався.

Як козаки  по  сіль ходили,

В боях за віру помирали,

На Хортиці  куліш варили,

Та український  степ орали.

Вітчизну  нашу  від  фашизму

Війська  радянські   захищали,

Пережили в країні кризу,

Як вільну  Україну   будували.

Ну,  а коли я стану перед Богом,

То я його   благати буду,

Щоб  зорі,  намальовані  Чумацьким шляхом,

Добром світили,  я їх  ніколи не забуду.

Поверни кохання

Коли в коханні серце заморозив лід,

Здається, що романтиці прийшов кінець.

Подумай та зроби зворотній хід,

Згадай, що ти робив для з`єднання сердець.

Як груди жаром обдувало,

Удвох при зустрічі мовчали.

Лиш погляду достатньо вам бувало,

І що кохаєтесь, про це ви знали.

Із пам`яті потрібно стерти день,

Коли в стосунках ваших пролетіла тінь.

Як можна гучно закричати: «Згинь!»

Й вона пропаде, як ранкова лінь.

Зроби назустріч жінці перший крок,

Рожевих квітів подаруй букет,

Обдумувати не давай їй строк,

Та про кохання прочитай куплет.

І знову   радості кохання ти відчуєш,

Неначе щастя першого побачення,

Про тінь холодну все забудеш,

А пройдене минуле не має значення.

Кохання є...

Тим,  хто  каже, що кохання не буває,

Я не вірю – це пусті слова.

Хто в житті кохання не пізнає

Твердо знаю, що й душа його пуста.

Той,  хто не відчув як серце  б`ється,

Коли вперше йдеш ти  на побачення,

То я знаю, що по жилам в нього  ллється

Не гаряча кров червонного  забарвлення.

Хто вночі не мріє про кохану,

Ранку жде,  щоб вдень її зустріти,

Той душі  своїй не дасть і ладу,

Так і буде в  пустоті  душевній жити.

Вірю, вірю,  що  кохання в  світі є,

Бо для цього й квіти  розцвітають,

І душа проснеться, й  вилетить все зле,

Бо  кохання є,  хай про це  всі  знають.

Дружині

Ця  жінка і розумна, і вродлива,

Хазяйка  вміла, іскорка добра.

Вона мене в життя вернула,

Дала повірити  й майбутнє  зберегла.

Вона ростить  моїх маленьких діток

І знаю я, що дома  добре всим.

З роботи  йду,  то радістю  стрічає,

Усмішкою веселою, вітанням   голосним.

Спитає:«Як там на роботі?

Втомився?» - вкладе  поспочивать.

Вона така, весь час в турботі,

Про  мене й  діток  клопотать.

Пишу я про свою дружину -

Кохану жіночку мою,

Я з нею буду жити  й  ніколи  не загину

Тому, що я її люблю.

Як діяти?

В державі   ти  повинен бути

Не  статистичним  звітом про населення,

А  думку  громадянську   мати,

Про розвиток   країни  своє  бачення.

Проводь  громадську   перевірку,

І владні   дії   держи ти  на  контролі,

Тоді ти  зможеш  закріпити   бірку

На  тих,  які на  зміни не готові.

У них все  є: по три автомобілі

І хати, що  на фортеці  схожі,

Вони не відчувають  болі,

Бо пики їх на глечики  похожі.

Їх  діти  вчаться  за кордоном,

Відпочивають  на Багамах,

Не заборонено законом

Тримать  рахунки  в кіпріотських   банках.

То як ти  думаєш,  зумієш,

Якщо  сидячи на печі,

                                                    Хіба в думках  своїх не зрієш,                                                  

Що то байки про пишні  калачі ?

То  треба не  мовчать, а діяти,

Боротись  за  свої права,

І «глечикові»   пики  розім’яти ,

І запрацює   Конституції  глава.

І стане  демократії  і права,

Яке  у  переводі  значить:

Народна   влада  – ось моя держава !

                                                         Її такою  тільки  хочу  бачить.

Двадцять два

Двадцять  два –  це знакове  число,

Микола   Другий  стільки  років правив,

Держава бачила добро і зло,

Але народ не  зрозумів  і  зрадив.

За що  жорстоко  покарали так царя ?

Невже з народження і  міняються  роками

Інстинкт,  який  закладений у звіря ?

Чи люди при  житті такими стали ?

В Єпатівському  домі  це число

Означило зв'язок  зі злом,

Бо  двадцять  дві  шаблі  було

На східцях,  якими він  пройшов  із  сином.

Невже на двадцять  другий  рік

Часткової  стабільності і незалежності  Держави,

Ми переступимо  поріг,

Не підемо  війни шляхами ?

О, Боже! Допоможи  ти  нам!

Всім  дай терпіння  та  наснаги,

                                 Щоб ми змогли  переступити  перелом,                        

На це число і не звертаючи   уваги.

*** *** ***

До тої пори,  доки очима не побачить,

Ніхто, напевно, не повірить,

Про цю  красу, яку не  можна змірять,

З багатством тим, яке людська рука ще створить.

Серед сухого, вітряного степу,

В кільці високих териконів

Росте оазис з дубу, ясену та клену

На супереч природи всіх законів.

Його створили міцні шахтарські руки ,

Ті руки,  що вугілля з надр земельних дістають.

Тепер побачать їх сини  й онуки,

Що й на землі вони природі душу віддають.

Давайте всі ми винесем  подяку

Рукам шахтарським, що  чорним золотом сіяють,

За працю їхню ми високу ставимо відзнаку,

Що і зелене золото, як твориться, вони це  знають.

Поборемо хамство

Як побороти в  світі хамство,

Яке розвинулось  в людей ?

Невже не переборе його  людство ?

Ми стали схожі на звірей.

Хіба не можна  посміхатись

На протязі  життєвих  днів ?

При зустрічі  всім  чемно  привітатись

І лагідних  сказати  слів.

Прийшовши  ранком  на роботу,

З усмішкою зайди ти на лиці,

Й ніяк не проявляй турботу,

Хоч  кішки і шкребуться на душі.

Усмішкою своєю  ти  покажеш,

Що хамство - це не людське  почуття,

І людям в цьому  допоможеш,

Загнати  хамство в далеке  забуття.

Зимовий сад

Снігу білий, ти засипав 

Всі доріжки до хаток, 

Так раптово з неба випав, 

Що не вийти у садок.

Я в садку свою кохану 

Кожний вечір зустрічав ,

Як під яблунькою стану, 

З дня до сутінок чекав.

Навесні вона сіяла

Та цвіла, як білий сніг,

Ну а зараз хмура стала,

Він лежить лише у ніг.

Ти, зима, лютуй недовго,

 Та верни весні права, 

Я прошу тебе хай хутко,

Яблунька щоб зацвіла...