Коли б я зважився у долі запитати,
Куди мої простеляться стежки,
Усе життя вмістив би у книжки,
Які не встиг ще написати.
Вже листопадом шелестять літа,
А я терзаюся душею в запитаннях:
Журлива осінь, мабуть, не остання
За обрій синьоокий відліта?
Колись дитинство в радужнім
розквіті,
Мов повінню край поля проминуло,
Воно тоді не зовсім ще збагнуло,
Чом перепілки плакали у житі.
І юність – блискавка у ночі
Бездимно в почуттях згоріла,
Бо зрозуміти зовсім не хотіла,
Чого душа моя безмірна хоче.
Тому тепер, коли років чимало
У вирій ті птахами відлітають,
Мої надії зовсім не згасають
Пізнати – де моє незнане заблукало.
Останнє листя опадає з гілки...
А я все чую – плачуть перепілки.
Комментариев нет:
Отправить комментарий
Вы хотите оставить комментарий, но не знаете, КАК? Очень просто!
- Нажмите на стрелку рядом с окошком Подпись комментария.
- Выберите Имя/URL. (Никто не любит Анонимов!)
- Наберите своё имя, строчку URL можете оставить пустой.
- Нажмите Продолжить и теперь вы можете написать всё, о чём вы хотели! Спасибо!